Це буде закритий гештальт – журналістка Яна Осадча про роботу у звільненому Луганську

Із журналісткою “Української правди. Життя”, колишньою головною редакторкою луганської газети “Молодогвардеец”, сайту 0642, а також авторкою сайту City.news Яною Осадчою говоримо про окупацію Луганська, спротив проукраїнських жителів регіону, початок АТО, евакуацію та можливе повернення додому. Деякі з матеріалів Яни проросійські заколотники демонстративно зачитували біля захопленої будівлі СБУ в Луганську.

Згадаймо вашу роботу в Луганську. Зокрема, під час окупації міста.

Мій головний меседж до людей, які тоді, у 2014-му, захопили СБУ, був такий: “Не тягніть війну у свій дім. Я розумію, що вам не подобається Майдан, влада, яка зараз прийшла. Але це не привід тягнути до себе іншу країну. Не треба закликати Путіна прийти допомогти. У своїй країні ви можете розібратися самі”. Я намагалася це донести до них, але, на жаль, вони вважали, що для них кращий інший варіант. 

Це ви доводили тим, хто був біля СБУ?

Так. Я писала публікації. У мене було кілька матеріалів, які називалися “Життя у кварталі “ватників”. Я туди ходила і робила матеріали. Тобто ми ходили туди з друзями. Це було ходіння “мінним полем”: сьогодні тебе пропустять, завтра не пропустять, післязавтра – “підвал”. Декого, хто ходив зі мною, забрали на підвал. Мене не забрали, але мою фотографію повісили біля якоїсь проросійської церкви. Там був священник, який дуже за Росію. Але що вони з фотографією робили, я так і не зрозуміла. Мені потім друзі скинули цю фотку, сказали: “Ти там у них, як ікона!” Кажу: “Ну ок”. Ще ми робили проєкт “Почути Луганськ”. Ми записували людей уже під обстрілами: точилися бої на території прикордонного загону. Гупало, а ми записували проєкт, збирали точки зору. До останнього ми намагались уникнути сценарію створення “Л/ДНР”, ми хотіли, щоб був діалог. Тоді ще на нього були сподівання.

Те, що буде війна, відчувалося на масових заходах. Коли, до прикладу, святкували 9 травня. До 9 травня ми всі ставилися нормально, коли можна взяти свого дідуся, повести в центр міста, щоб він випив там свої фронтові 100 грамів, поїв куліш, щоб школярі дали йому квіти. Останнім часом це перетворилося на “шоу”. Приходили люди, які прийшли не згадати про загиблих у війні, вшанувати їхню пам’ять, а які розповідали, що війна не закінчилася, що війна ще попереду. Вони говорили, що “перемогли тоді, переможемо і зараз”. І ось цей меседж нав’язувався і на сесії облради, і на обласному телебаченні, і в усіх ЗМІ, підконтрольних місцевій владі. Було багато епізодів – пам'ятні знаки жертвам ОУН-УПА, які ставились у центрі Луганська. 

У який момент ви відчули якусь небезпеку для себе?

Небезпека була постійно. По-перше, реальна небезпека почалася з боями за прикордонний загін на Мирному. Я жила неподалік і чула все в деталях. Я чула удар по обласній адміністрації. Ми думали, що то летять на допомогу нашим у прикордонному загоні, але удар стався в центрі: довбонули обласну адміністрацію. Потім почалося жорстко, коли була захоплена ОДА, коли була повішена російська ганчірка, а український прапор поклали на підлогу, щоб витирати ноги. Серед моїх знайомих чимало підтримали “Л/ДНР”. Вони наполягали, щоб я отримала акредитацію угруповання, аби спокійно ходити по заходах, робити репортажі. Я підійшла до ОДА, мене потягнули туди, а там лежить український прапор, як ганчірка. Я сказала, що я туди не піду, я не наступатиму на прапор – що хочете, те й робіть.  На одному із заходів жінка почала палити український прапор, а я хотіла забрати. Вона не давала і каже: “Ты что, из огня его заберешь?” Я кажу: “Да, давай его сюда”. Але вона мені його, на жаль, не дала. Коли почалися бої за Щастя, Металіст, то вже привозили тіла, возили містом. У місті смерділо трупами. Тіла звозили до будівлі обладміністрації. Тоді мені зателефонувала людина, яка вже покійна, і сказала: “Янко, їдь – за тобою хвіст”. Я сіла на останній автобус до Старобільська, потім переїхала до Новопскова, де перебувала до осені 2014 року, бо ще була надія, що наші ввійдуть (до Луганська. – Ред.). Але з якихось причин вони туди не зайшли. Тоді містом поїхала російська техніка, стало зрозуміло, що повернутися не вийде і треба їхати далі в Україну. Ми поїхали до Мукачева, а потім переїхали до Києва, де прожили до повномасштабного вторгнення. А з початком повномасштабного вторгнення знову переїхали до Мукачева. За цей час я встигла перехворіти на рак, вийти в ремісію. Після операції я прожила більш-менш нормально пів року, працюючи, але почалася повномасштабна війна, і знову довелося переїжджати.

Яким було ваше оточення на момент 2014 року, як руйнувалися стосунки з колегами на тлі подій, які розгорталися в місті?

Все моє оточення було проукраїнське. Багато з друзів посиділи “в підвалах”. Хтось поїхав раніше… Хтось виїжджав з регіону, хтось – залишався. Останні були під тиском, їм було страшно. На підвал забирали Володю Старцева, колегу з “Молодогвардійця”. Ганна Мокроусова (нині голова ГО “Блакитний птах”, а у 2014-му представниця луганського Євромайдану. – Ред.), Льоша Біда (у 2014-му представник луганського Євромайдану. – Ред.), який зараз у ЗСУ. Андрій Дихтяренко (головний редактор луганського медіа “Реальная газета”, а нині ще й ведучий Суспільного. – Ред.) до останнього залишався, намагався якийсь діалог будувати. Були колеги, які прийняли іншу сторону. З ними часом смішно було. Можу пригадати цікаву розмову. Був у нас такий товариш Андрій Кузнецов – він був у тому таборі. Був неформальний захід, і Андрюха підходить такий і плачеться: “Янко, ти ж розумієш, мені так подобається ця ідея, яка від СБУ (захоплення будівлі, барикади, колаборанти. – Ред.), всі захищають…Тільки в мене одне питання: “Чому вони всі бухі? Вони ж там за ідею!” А я: “Ну що тобі сказати?.. Не знаю, що сказати”. А там дійсно було дуже багато бухих, їх привозили часто з області.

Яно, ви згадали про штурм Луганського прикордонного загону, про обстріл ОДА. Я свого часу говорила про обстріл з тодішнім заступником генпрокурора Миколою Голомшею і була засмучена, що він не знає, що під час обстрілу загинули люди.

Загиблі там були 100%. Там точно загинув Олександр Гізай, керівник військово-патріотичного клубу “Каскад”, загинули жінки. Про дітей не пам’ятаю. Мої друзі тоді проходили повз, побачили кров. Того ж дня зібрали речі й поїхали з міста.

Як ви зрозуміли, що вам не можна повертатися до Луганська? Ви відчували безпосередню загрозу своєму життю через професійну діяльність чи для вас було неприйнятно жити в тих умовах, які склались у Луганську?

Перше і друге. Щоб там щось робити, потрібно приймати їхні правила гри, робити їхній “паспорт”. По-друге, у мене виникнуть питання, бо, коли я була ще в Новопскові, познайомилася з Іриною Вірігіною (на момент літа 2014 року – в.о. голови Луганської обласної державної адміністрації), яка вам розповідала історію, як я підтримала її на 9 травня в Луганську. То просто по-людськи людину стало шкода. Стоїть одна жінка, а поруч купа злобних мужланів, озброєні люди, і всі вони йдуть до пам'ятника жертвам ОУН-УПА класти туди квіти. А вона стоїть: “Я не піду”. Вона поклала квіти до пам'ятника загиблим радянським солдатам, а туди не пішла. Я стою, показую, що все добре, взяла її за руку, а вона, бачите, запам'ятала.

А ви з нею спілкуєтеся зараз? 

Трохи менше, але так, спілкуємось. Коли я приїхала до неї в Новопсков, там був генерал Ігор Воронченко (у 2014 році протягом шести місяців брав участь в АТО на території Луганської області, де був координувальним заступником керівника АТО. – Ред.). Ми разом їздили контрольованими Україною населеними пунктами Луганщини (Кремінна, Рубіжне, Старобільськ), проводили інформаційну кампанію, бо людям було лячно: почалася війна, з'явилися військові, блокпости, а хтось не знає, як на них поводитися, не зупиняється, військові заходять зі зброєю до супермаркетів – усі тікають.

Коли ви поїхали з Києва після початку повномасштабного вторгнення?

Ми поїхали десь через 10 днів. Ми провели кілька днів у підвалі, дитина почала спати у ванні. У мене ще мама після інсульту погано ходить. Їй стало важко спускатися. Почалися черги по хліб, жахіття з прильотами. Я чула Ірпінь, Бучу. Ми знайшли евакуаційний автобус на Солом'янському ринку, і волонтери вивезли нас на Закарпаття. Ми пожили в друзів, потім шукали квартиру. Деякі тут здавали за 1000 доларів. Потім знайшли більш-менш нормальний будинок, де зараз і живемо. 

Чи готові ви після звільнення Луганська працювати там у місцевій журналістиці?

Чого ж ні? Мені цікаво. Це буде закритий гештальт. Я обов'язково хочу приїхати й подивитися свій будинок, провідати могили своїх бабусі й дідуся. І, звісно, я б хотіла долучитись і до інформаційної роботи, до відновлення цього регіону. 

Ви часто думаєте про те, що в Луганську можете зустріти своїх колишніх колег, знайомих, які стали прихильниками “ЛНР”, які не поїдуть після звільнення міста?

Може, звісно. Тоді, хай відповідають за законом, якщо вони вчинили якісь злочини проти людей. Але якщо зустріну, то що скажу? Скажу: “Привет! Что, русское оружие защитило тебя? Ти казав мені, що Росія навсегда, як у Херсоні?” Ну, в принципі, як у Харківській області – люди позаходили й кричали: “Россия навсегда, а ты иди отсюда!” Ну ось… Ти казав мені: “Вали отсюда, городу без тебя лучше будет: тут таким, как ты, не место”. Ну, а я відповім: “Що, чувак? Место? Место”. Ось якось так.