Юридичні аспекти боротьби з російською пропагандою

Вагомість російської пропаганди у веденні війни проти України наразі вже є очевидною. Попри те що пропаганда – це комплексне явище, а її поняття не в усіх аспектах є чітким, спробуймо з’їсти слона частинами й розібратися, як можна боротися зі шкідливим інформаційним впливом рф.

Тут ми зосередимося переважно на пропагандистських потугах російського диктаторського режиму. Хоча варто зазначити, що на пострадянському просторі реципієнтів російської пропаганди не можна вважати такою собі чистою дошкою, тобто людьми, які до появи путінізму не мали геть ніяких переконань щодо відносин між Україною та росією. Пропаганда з боку Радянського Союзу та Російської імперії в минулому також заперечувала можливість української незалежності й подавала українську культуру як неповноцінний придаток до російської, що в’їлося в масову свідомість на ⅕ суходолу земної кулі. Тож у багатьох випадках теперішня пропаганда не перетворює нейтральних раніше людей на україноненависників / адептів русміра, а просто активізує таких під потрібні режиму завдання. Хоча для нейтральної та проукраїнської аудиторій меседжі в пропаганди будуть іншими, як мінімум змусити залишатися індиферентними та посіяти сумніви / зневіру відповідно.

На генераторів пропаганди важко впливати без зміни російського політичного режиму або окупації рф іншими країнами. Якщо йдеться про юридичних осіб – генераторів пропаганди, то необхідно домагатися накладення на них санкцій та максимального обмеження їхньої діяльності за допомогою інших способів. Передовсім акцентувати на поширюваних ними фейках, а якщо йдеться про телеканали – також і на упередженості (за яку роспропагандистів у Британії вже карають аж до позбавлення ліцензії). Щоправда, проблема в тому, що не в усіх країнах настільки адекватне регулювання хоча б для телебачення: упередженість ТБ (як і інших медіа) підтримується аудиторією, що зрештою призводить до поляризації суспільства й протистояння на кшталт ворожнечі між республіканцями та демократами в США (до речі, т.зв. доктрина справедливості, яка зобов’язувала канали, зокрема, до збалансованості, існувала десятиліттями і була скасована в США під кінець Холодної війни. На нашу думку, це був один з перших кроків на шляху до “цифрового середньовіччя”, про яке ми колись писали тут).

Щодо фізичних осіб, то тут ситуація цікавіша. На них також можна накладати санкції, але, крім того, й притягувати до кримінальної відповідальності. Притягнення до такої відповідальності в Україні законом передбачене (“Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, регіональної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями...” за умов вчинення їх організованою групою або спричинення тяжких наслідків – ч. 3 ст. 161 з урах. ч. 1 ст. 8 КК). Але це малоймовірно, адже пропагандисти навряд чи тепер завітають до України або будуть видані нам третьою країною. Вже не кажучи про видавання їх самою рф; це ж саме стосується притягнення їх за подібними статтями російського КК, зважаючи на політичний режим, що панує в росії, та настрої в суспільстві. 

Якщо говорити про дискутовану зараз тему притягнення пропагандистів до відповідальності за заклики до геноциду українців (п. “с” ст. ІІІ відповідної конвенції – “прямі й відкриті заклики до вчинення геноциду”), то це виглядає малоймовірним уже суто з огляду на формулювання складу злочину (прямих закликів до знищення українців вони виголошують небагато, та й заклики орієнтовані зазвичай не за лінією етнічної, національної чи расової належності, як це вимагається ст. 2 конвенції, хіба щодо закликів у релігійній площині можна дискутувати).

Натомість, на нашу думку, діяльність російських пропагандистів є частиною підготовки, організації та реалізації злочину агресії (розв’язання й ведення агресивної війни проти України). Агресивною війною є неспровокований напад на іншу державу, саме як у нашому випадку. В Офісі президента вже повідомили про роботу в цьому напрямі із закордонними партнерами. І ми тут розглядаємо не про заклики до агресивної війни, які є окремим видом правопорушення, але якщо і траплялися, то як винятки, а про пропаганду, яка спрямована на населення рф і уможливлює ведення війни з допомогою збройних сил у сучасному світі. Путінському режиму необхідно було не просто розповідати, яка Україна недодержава, але переконати суспільство в потребі ввести до неї війська, а тепер, коли бліцкриг провалився, і воювати проти неї. Адже ненавидіти Україну – це одне, а ризикувати померти в процесі “спецоперації” проти України вже трохи інше, м’яко кажучи. Громадську думку перед початком вторгнення і надалі доводилося готувати: за всієї тотальності цензури й штучної реальності в інформпросторі рф, в епоху інтернету та мобільних телефонів потрібно не лише самих солдатів змусити битися, а й переконати в необхідності цього їхніх родичів і ближнє коло спілкування з цивільного життя, щоб вони не “штурмували” військкомати після того, як нібито навчання перетворилися на війну. Звертаємо увагу, що російську агресію засудили практично всі розвинуті країни світу, що теж впливає на громадську думку в рф, тому продовження “спецоперації” потребує медійної протидії і в цьому аспекті. Тобто інформаційна “інфраструктура” в наш час не менш важлива за фізичну. 

Крім того, можна стверджувати, що співучасть російських пропагандистів у злочині агресії свідома й умисна. Наразі невідомо, наскільки широке коло осіб в рф знало про підготовку нападу на Україну у 2021 році, коли підготовка розпочалася й тривала. Але після того, як приблизно за місяць до відкритого вторгнення вищі посадові особи Сполучених Штатів недвозначно заявили про його підготовку на весь світ, то кому, як не російським медійникам, було знати про це й розуміти, що їхня діяльність є частиною підготовки до атаки. Ми не акцентуватимемо тут увагу на пересічних працівниках російських ЗМІ, які, можливо, одного разу підіграли російській пропаганді. Але медіаменеджери загальнодержавного рівня, з огляду посадові обов’язки, розуміють що і до чого: вони прочитали про майбутній напад їхньої країни на Україну в західних медіа, а у власних медіа, зі свого боку, припускаються брехні або замовчування інформації про нашу державу. Все просто як 2+2: всьому світу дохідливо пояснили, що рф, дуже ймовірно, готує напад, а вони водночас у росії тотально заливають інформпростір брехливими та упередженими матеріалами про жертву нападу (так-так, маніпуляції для обслуговування власника ЗМІ є формою корупції в медіа, і розвинений світ це розуміє, хоча в Україні мало хто готовий відверто визнавати). Саме тому провідні російські медіаменеджери мають проходити як підсудні на майбутньому міжнародному трибуналі поряд з путіним та керівниками генштабу й міноборони рф. В українській правовій системі їхня форма співучасті полягала б у пособництві, але в разі міжнародного кримінального права тут, найімовірніше, не буде повної аналогії.

Дивлячись реалістично, маємо визнати, що на лаву підсудних відповідні особи можуть потрапити й через десятки років. Але ми маємо зробити все можливе, щоб вони туди таки потрапили.